У 17 років Еріксон переніс важкий поліомієліт і майже повністю втратив здатність рухатися. Лікарі вважали, що шансів на відновлення майже немає. Через параліч він годинами спостерігав за людьми — саме так почав надзвичайно глибоко розуміти міміку, жести, емоції та невербальну комунікацію. Щоб знову навчитися рухатися, він використовував силу уяви та ментальні тренування ще задовго до того, як нейропластичність почали активно вивчати науковці. Еріксон став одним із найвідоміших психотерапевтів світу, хоча сам усе життя жив із фізичними обмеженнями та болем. Його головна ідея: У кожної людини вже є ресурси для змін.

Франкл пережив кілька нацистських концтаборів. Він втратив батьків, дружину та багатьох близьких людей. У таборі він помітив: виживали не лише фізично сильні люди, а часто ті, хто мав сенс жити далі. Саме там народилися основи логотерапії — психотерапії сенсу. Після звільнення він за 9 днів написав книгу, яка стала всесвітньо відомою — Man's Search for Meaning. Його слова стали одними з найвідоміших у психології: «Між стимулом і реакцією є простір. І в цьому просторі — наша свобода вибору».

У дитинстві Луїза Хей пережила насильство, бідність і сильне емоційне травмування. У дорослому житті довгий час жила з дуже низькою самооцінкою. Вона почала досліджувати вплив внутрішнього діалогу на психоемоційний стан людини. Її книги про любов до себе були перекладені десятками мов. Саме Луїза Хей популяризувала ідею афірмацій у масовій психології. Один із її головних меседжів: Те, як ми говоримо із собою, впливає на наше життя значно сильніше, ніж здається.

У дитинстві Темпл Ґрандін майже не говорила. Частина спеціалістів вважала, що вона не зможе повноцінно соціалізуватися. Вона описувала своє мислення як «мислення образами», а не словами. Згодом стала професоркою університету та всесвітньо відомою науковицею. Її історія допомогла мільйонам людей інакше подивитися на нейровідмінності. Вона часто говорить: Різність — це не дефект. Це інший спосіб бачити світ.

Мандела провів у в’язниці 27 років. Більшу частину цього часу він жив у дуже жорстких умовах ізоляції. Попри пережите, після звільнення він не закликав до помсти. Психологи часто наводять його історію як приклад надзвичайної емоційної стійкості. Він говорив: «Коли я вийшов із в’язниці, то зрозумів: якщо не залишу ненависть там — залишуся в’язнем назавжди».

Першу книгу про Гаррі Поттера Роулінґ писала у складний період життя: без стабільної роботи; у стані сильного виснаження; переживаючи депресивний стан. Вона отримала багато відмов від видавництв. У певний момент вважала себе «повним провалом». Саме власний досвід болю і втрат допоміг їй так глибоко описувати страх, самотність і надію у своїх книгах. Її історія стала символом того, що криза не завжди означає кінець.