Часто можна почути поширену думку про те, що нарциси (йдеться не про квіти, а про людей із яскраво вираженими нарцисичними рисами або нарцисичним розладом особистості) — це самозакохані, самовпевнені егоїсти, яким байдужі почуття інших людей.

Це правда. Але лише частково. Точніше — лише з одного, фасадного боку.

Насправді все значно складніше.

Якщо людина реалістично усвідомлює свої сильні й слабкі сторони, приймає себе та позитивно ставиться до власної особистості — це прояв здорового нарцисизму. Саме таке ставлення до себе є основою внутрішньої стабільності, цілісності та відчуття «зі мною все гаразд», яке не руйнується через незначні помилки чи невдачі й не залежить надмірно від думки оточення. Це здоровий спосіб ставлення до себе та до світу.

При патологічному нарцисизмі те, що зовні виглядає як висока самооцінка, насправді є лише крихкою ілюзією, яка легко руйнується, якщо інші люди перестають підтверджувати значущість нарцисичної особистості. У такі моменти людина переживає нестерпний сором, може впасти в депресивний стан із гострим відчуттям ненависті до себе, особливо коли стає очевидним, що «король голий». Щоб не зустрічатися з цим болем, нарцисична особистість намагається негайно знайти винного, перекладає відповідальність на інших і агресивно атакує їхню самоцінність. 

Характер людини формується під впливом соціального середовища, умов життя та стосунків із найближчими людьми в ранньому дитинстві. Саме якість цих взаємин, їхня зрілість, чутливість і адекватність поступово формують особистість кожного з нас. За сприятливих умов складається один тип особистості, за несприятливих — інший. При цьому важливо не лише те, що умови були складними, а й те, якими саме вони були.

Нарцисична особистість, як і будь-який інший тип особистості, має свої сильні сторони, які допомагають бути успішною в соціумі, і свої вразливі місця, що сформувалися як спосіб виживання в кризових обставинах дитинства. Саме вони згодом починають негативно впливати на внутрішній світ людини, її стосунки з іншими людьми та взаємодію зі світом. Є риси, які видно одразу, і є ті, що надійно заховані від сторонніх очей.

Саме про це найвразливіше місце нарцисичної особистості й піде мова в цій статті.

Як же формується нарцисичний тип особистості?

Він народжується у світі перфекціонізму, високих очікувань, жорстких вимог, дефіциту безумовних і специфічних умовних погладжувань. Дитині страшно не відповідати цим очікуванням, адже тоді вона ризикує втратити любов дорослих. Але водночас відповідати їм повністю неможливо, тому що вона — лише дитина.

Можна припустити, що такі люди майже ніколи не переживали досвіду безумовного прийняття. Вони не знають, як це — коли тобі просто радіють, коли тебе люблять не за успіхи, слухняність чи досягнення, а просто тому, що ти є.

Для своїх батьків вони нерідко народжувалися з певною місією: врятувати від самотності, продовжити династію, реалізувати те, що не вдалося самим дорослим. У такій ситуації ставлення до дитини стає радше об’єктним, ніж особистісним.

Згодом саме таке ставлення людина починає переносити й на себе, і на інших. Чому? Тому що ми найчастіше ставимося до інших так, як колись ставилися до нас. Ми взаємодіємо тим способом, який засвоїли ще в дитинстві.

Нарцисичні особистості навчилися жити в атмосфері умовності. Вони не вірять у безумовне прийняття, не відчувають його і навчилися обходитися без нього.

Оскільки вони не пережили досвіду безумовного прийняття себе, то не вміють по-справжньому любити себе здоровою любов’ю. Натомість вони добре навчилися імітувати любов — і до себе, і до інших.

Маючи лише досвід об’єктного ставлення до себе, вони так само нерідко ставляться й до інших людей — як до об’єктів. У кожної людини в їхньому житті є своє місце, своя функція, своя користь і своя «полиця», куди її можна поставити, коли вона перестає бути потрібною.

«Любов» нарцисичної особистості часто має умовний і тимчасовий характер. Навіть якщо хтось намагатиметься приймати й любити її безумовно, найімовірніше, зіткнеться зі знеціненням, нерозумінням або критикою. Тих, хто захоплюється ними, хвалить і постійно підтримує, вони зазвичай не поважають — вони просто користуються цим ставленням.

Повагу, а точніше прагнення догодити, вони нерідко демонструють лише тим, кого вважають сильнішими, впливовішими або вищими за статусом. А з тими, чиї погляди, переконання чи життєві позиції відрізняються від їхніх, можуть вступати в боротьбу, конфлікт або переживати сильну ворожість.

Усе досить просто: якщо ти дивишся на мене із захопленням, думаєш так само, як і я, або хоча б погоджуєшся зі мною — я почуваюся добре. Але якщо ти заперечуєш, маєш власну думку чи відкрито говориш про свої потреби (про які я зовсім не хочу чути), це викликає в мені роздратування, обурення й агресію.

Попри зовнішню самодостатність, упевненість і бездоганність, такі люди дуже вразливі й надзвичайно залежні від оцінок інших. Саме думка оточення багато в чому визначає їхній настрій, самопочуття й навіть відчуття власної цінності. Усередині них живе складне переживання власної винятковості, привілейованості або постійне прагнення такою людиною стати.

Агресія, демонстративна самовпевненість і показна непохитність — це, насамперед, захисні механізми. По-перше, вони допомагають приховати від інших те ніжне й дуже вразливе створіння, яке ховається під твердою шкаралупою. А по-друге — не залишають оточенню надії на те, що нарцисична особистість колись захоче або зможе по-справжньому бути близькою.

І все ж існує той важіль, той пульт керування, та сама мелодія, під яку нарцисична особистість майже безпомилково починає «танцювати».

Це — лестощі в усіх їхніх проявах, формах і відтінках.

Марнославство — ахіллесова п’ята нарцисичної особистості, її слабке місце, її хронічна внутрішня вразливість. Яскравою ілюстрацією цього є фільм «Адвокат диявола».

Невтамовний дефіцит безумовного прийняття поступово заміщується потребою постійно отримувати перебільшено позитивні погладжування та реалізовувати власні болісні амбіції.

Нарцисична особистість не здатна відчувати себе цілісною, прийняти себе повністю — разом із власними сильними сторонами та проявами слабкості.

І це, мабуть, найбільша її таємниця.

Усередині такі люди критикують себе не менш жорстоко, ніж зовні критикують інших. У них не сформувалася та внутрішня частина особистості, яка могла б бачити, визнавати й підтримувати власні сильні сторони.

Саме тому вони так відчайдушно потребують похвали, захоплення, поклоніння й лестощів. Вони дивляться на ставлення інших людей до себе, наче в дзеркало.

«Якщо мною захоплюються — значить, я хороший. Значить, зі мною все гаразд».

Якщо ж цього немає — всередині виникає відчуття катастрофи, небезпеки, руйнування.

Дуже наочним прикладом є казка про Білосніжку. Зла мачуха щоразу звертається до чарівного дзеркала, і саме від його відповіді залежить її настрій, її внутрішній стан і подальша поведінка.

Поки дзеркало говорить те, що їй приємно чути, вона спокійна.

Але щойно воно перестає її вихваляти або визнає красивішою когось іншого — мачуху охоплюють заздрість, лють і бажання позбутися суперниці.

Трагедія полягає в тому, що жодна людина — ні близька, ні чужа — не може і не зобов’язана все життя лише погоджуватися, захоплюватися та захоплено аплодувати.

Тим більше, що взаємного захоплення від нарцисичної особистості, як правило, не дочекаєшся. Воно можливе лише на початку стосунків, у так званий цукерково-букетний період, коли обрана людина ідеалізується. Але згодом цей самий ідеал часто безжально руйнується, адже «на п’єдесталі має стояти лише один».

Повертаючись до теми марнославства, варто сказати, що потреба постійно підтверджувати власну значущість настільки сильна, що заради схвалення тих, кого вони вважають вищими за себе, деякі люди готові буквально «продати душу дияволові», виконувати небезпечні доручення, принижуватися, жертвувати власними цінностями — аби лише заслужити визнання.

Деякі нарцисичні особистості із задоволенням догоджають авторитетним людям, підлаштовуються під них, шукають їхнього схвалення. Так вони ніби торкаються чужої величі й намагаються заповнити внутрішню порожнечу тінню впливової особистості.

При цьому реальні досягнення «звичайної» людини — колеги, партнера, родича, підлеглого чи навіть близької людини — дуже рідко викликають у них щире захоплення або повагу.

На жаль, саме ця залежність від компліментів часто стає мішенню для маніпуляторів і людей з асоціальною поведінкою. Вони швидко помічають цю слабкість і використовують її у власних інтересах.

Поки нарцисична особистість їм потрібна — її захоплено хвалять, звеличують, дружать із нею, демонструють прихильність.

Але щойно користь закінчується — так само швидко перестають помічати, підтримувати, співпрацювати, а іноді навіть вітатися.

І саме тоді людина отримує удар у своє найболючіше місце.

«Невже існує хтось красивіший? Розумніший? Кращий? Потрібніший за мене?»

Замість того щоб підтримати себе й зробити зрілі висновки, вона з новою силою починає внутрішньо себе знищувати, а зовні — самостверджуватися за рахунок інших. Одночасно очікуючи від людей нових порцій захоплення, похвали та лестощів.

Нездатність безумовно прийняти себе — разом із власними сильними сторонами й недосконалостями — поступово перетворюється на справжню психологічну залежність.

Комплімент, лестощі, захоплення стають для такої людини тим самим, чим для залежної людини є чергова доза. Саме заради цього вона іноді готова чинити дивні, принизливі або навіть небезпечні для себе вчинки.

Нарцисичній особистості дуже складно будувати справді близькі стосунки. Вона нерідко вступає в психологічні ігри, фіналом яких стають або нарцисичний сором, або нарцисичний гнів. Адже всередині, попри всю зовнішню велич, людина продовжує відчувати власну нікчемність і болісно переживає, що інші не готові все життя переконувати її в протилежному.

Що може допомогти?

Психотерапія.

Оскільки психотерапія передбачає чесність, відкритість, довіру та готовність брати відповідальність за себе, для нарцисичної особистості це надзвичайно непростий крок. Найчастіше на нього наважуються вже тоді, коли внутрішній відчай стає нестерпним.

Водночас саме психотерапія допомагає зрозуміти, що відбувається, побачити причинно-наслідкові зв’язки, поступово сформувати більш реалістичний і доброзичливий погляд на себе — не фасадний, а справжній.

Емпатія.

Серед відомих психоаналітиків досі тривають дискусії щодо того, наскільки вона може допомогти нарцисичній особистості.

Одні вважають, що ні терапія, ні емпатія не здатні суттєво вплинути на таких людей, адже вони й без того почуваються чудово.

І це справді частково відповідає дійсності.

Є люди з вираженими психопатичними рисами, які ніколи добровільно не звернуться по допомогу. Вони переконані, що з ними все гаразд, тоді як найбільше страждають ті, кому доводиться жити або працювати поруч із ними.

Проте існують і зовсім інші нарцисичні особистості — ті, хто щиро страждає від власного переживання недосконалості й докладає величезних зусиль, щоб приховати цей біль.

Саме щодо них багато фахівців вважають, що емпатія, прийняття та тривала психотерапевтична робота можуть поступово допомогти відновити внутрішню цілісність.

Як би складно це не було, важливо прийняти одну просту істину: усі люди — ОК.

При цьому всі люди різні.

Ідеальних людей не існує.

Тому немає потреби принижувати інших, щоб відчути власну цінність. Так само немає потреби когось ідеалізувати чи раболіпно схилятися перед ним.

Важливо навчитися аналізувати повторювані життєві ситуації, розуміти, чому вони виникають, які сценарії щоразу запускаються і які нові, більш зрілі способи реагування можна обрати.

І, мабуть, найголовніше — поступово прийняти й об’єднати всі частини власного «Я».

Побачити, що поруч із блискучими здібностями, наприклад до математики, можуть бути недостатньо розвинені навички турботи про інших, співпереживання чи емоційної близькості.

Але це жодним чином не зменшує цінності математичного таланту. Так само як і не дає права самостверджуватися за рахунок інших людей.

Справжня зрілість полягає в тому, щоб цінувати власні здібності, розкривати свої таланти й водночас розвивати ті якості, які через життєві обставини колись не отримали можливості сформуватися, але є надзвичайно важливими для побудови близьких стосунків, внутрішньої гармонії та повноцінного життя.

З повагою, психолог, психотерапевт Тетяна Коріненко-Василевська