Яка здатність нашої психіки є найкориснішою і водночас найнебезпечнішою? Здатність до адаптації.
З одного боку, вона дає нам можливість пристосуватися, виробити необхідні для виживання в конкретному середовищі механізми та навички. З іншого — часом ми адаптуємося нерозбірливо, звикаючи до того, що є неприпустимим, шкідливим і відверто небезпечним. При цьому мы поступово руйнуємо свою автономність, особистість, нервову систему, а іноді й саме життя.
«…Спочатку скандали з матами були кілька разів на рік, потім частіше й частіше, а тепер ми тільки так і спілкуємося…»
Зміни як у кращий, так і в гірший бік відбуваються поступово — в результаті систематичних і послідовних повторень.
Так, роблячи зарядку щодня, мы розвиваємо м’язи та скидаємо зайву вагу, а сам процес виконання вправ стає звичною та природною частиною нашого розкладу. Точно так само, щодня вислуховуючи крик, критику чи докори, через певний час ми стаємо до них нечутливими і навіть перестаємо їх помічати (принаймні, нам так здається). Ми пристосовуємося жити в деструктивній обстановці, поруч із токсичними людьми, навіть не підозрюючи, яку величезну ціну за це платимо.
Річ у тім, що природний добір і адаптація завжди йдуть пліч-о-пліч. Коли на поведінковому рівні закріплюються корисні механізми — це розвиток та еволюція. Коли закріплюються деструктивні — це деградація. Очевидно одне: жодне пристосування не може бути актуальним і корисним у 100% ситуацій.
Як же люди стають Жертвами та невдахами по життю і — що найприкріше — звикають до цієї ролі? Позиція «собака зверху» чи «собака знизу» не є принциповою, коли йдеться про миттєве виживання в конкретній ситуації. Але коли поведінка закостеніває і спрацьовує завжди й механічно, ми маємо справу із жорстким поведінковим сценарієм особистості.
Ерік Берн стверджував, що всі люди народжуються потенційними переможцями. А це означає, що для того щоб прожити життя невдахою, ним потрібно спочатку стати під впливом зовнішніх факторів.
Саме виучені адаптації, шаблони поведінки та «збитий приціл» у розумінні того, «що таке добре і що таке погано», не дозволяють нам дивитися ширше, бачити можливості та вчасно не прогинатися там, де цього робити категорично не варто.
Безперечно, іноді мудріше зробити вигляд, що не помітив, промовчати, піти або в чомусь поступитися. Але бувають ситуації, коли не варто довго й інтелігентно пояснювати, що ти не слабкий, а просто добре вихований. Іноді необхідно дохідливо і зрозумілим опоненті способом жорстко зупинити безлад.
Але! Незважаючи на те, що закріплені в дитинстві адаптації можуть зіслужити нам погану службу, корінь зла криється не в далекому дитинстві, а в неусвідомленості та безвідповідальному ставленні до себе вже у дорослому віці. Феномен «жаби в окропі» та синдром виученої безпорадності найчастіше описують деструктивну поведінку та мислення саме дорослих людей.
Синдром виученої безпорадності — це стан, при якому людина не робить спроб покращити своє життя, навіть маючи для цього всі можливості. Вона не намагається уникнути негативних стимулів або отримати позитивні.
Феномен «жаби в окропі» описує послідовну, руйнівну дію стимулів, яка спочатку непомітна, але в підсумку виявляється фатальною. Вона призводить до поступового виснаження сил, через що врятуватися з часом стає занадто пізно.
Наш дорослий вік — це чудова можливість подивитися на світ новими очима. Звільнитися від непотрібного баласту та набути корисних навичок. Адже сам механізм адаптації — це найбільший дар нашої психіки. Головне — чітко усвідомлювати свої цінності й розуміти, що для вас є благом, а що — руйнуванням.
Пам’ятайте: еволюціонують лише ті, хто здатний якісно, своєчасно та ефективно змінюватися й розвиватися.
Можливо, і вам настав час переглянути свої адаптації та прокачати нові, здорові навички?
Будьте розбірливими. Світ змінюється, змінюйтеся й ви, вдосконалюйтеся та будьте щасливі!

З повагою, психолог, психотерапевт Тетяна Коріненко-Василевська